За 100 днів широкомасштабної російсько-української війни наша країна зазнала суттєвих руйнувань. За попередніми підрахунками влади знищено 350 тисяч об’єктів, мільйони квадратних метрів житлової, освітньої, медичної та спортивної інфраструктури, пошкоджено тисячі кілометрів автомобільних і залізничних шляхів. Повністю зруйновані окупантами міста, як-от Маріуполь, Волноваха, Рубіжне, Попасна, Лиман, Сєвєродонецьк. Водночас російські війська завдали суттєвої шкоди десяткам міст, зокрема Чернігову, Харкову, Ірпеню, Охтирці та Бородянці.  

Враховуючи масштаби руйнувань та час, потрібний для відновлення, держава вже робить перші кроки на шляху до повоєнної відбудови. Для прикладу, парламент та уряд ухвалюють закони та постанови, необхідні для відновлення населених пунктів. Окрім того, створили Фонди відновлення України та Національну раду з відновлення від наслідків війни, запустили фандрейзингову платформу United24 для збору пожертв, зокрема, і на відбудову країни.  

Не стоять осторонь й експертні кола. Так, вітчизняні архітектори об’єдналися та створили Координаційний штаб, що працює над відновленням населених пунктів, економісти розробили записку про те, якою має бути повоєнна відбудова України, а креативники з усього світу беруться за реконструкцію міст чи окремих споруд.

Попри руйнування та втрати, наша країна має шанс зробити свої міста кращими, ніж вони були до війни. У цьому нам допоможе не тільки власне бачення, але й досвід інших країн. Адже з минулого можна запозичити підходи до реконструкції, ідеї, які потребують реплікації чи навпаки уникнення, а також те, хто і як може бути залучений до цього процесу. У цьому матеріалі ми оцінимо, як діяла влада та активісти під час відбудови чи реконструкції міст Європи, а також надамо рекомендації, як зробити процес відновлення України успішним. 

Роттердам: руйнування як шанс на нове місто

Внаслідок бомбардувань німецькою авіацією у травні 1940 у Роттердамі було знищено понад 25 000 будинків, а загальна площа руйнувань склала 104 гектари, це площа 145 футбольних полів. Рівень пошкоджень був таким масштабним, що у місті прийняли рішення очистити центр міста, а не відбудовувати руїни. Реконструкція тривала понад 20 років і передбачала суттєву перебудову міста без відтворення чи збереження історичних пам’яток. Будівельники та інвестори вірили в модернізм та новий вигляд Роттердама.  

Хоча архітектори почали розробляли програму відновлення міста майже одразу після його руйнування, окупація аж до кінця війни в 1945 році перешкоджала будь-якій значній реконструкції. План відбудови (“Базовий план”) Роттердама, який розробив Корнеліус ван Траа, міська рада ухвалила 28 травня 1946 року. Він передбачав перехід від сплетіння вузьких вуличок до просторих, збільшення відкритих просторів, а також зонування міста. Так, у центральній частині Роттердама розташовувалися офісні установи та магазини. Підприємства та фабрики перенесли в спеціальні промислові райони, а житло здебільшого планували на околицях. 

Особливістю відбудови Роттердама було виселення бідних верств населення за межі міста у своєрідні табори-поселення. Близько 8 тисяч жителів виключили з міського простору через бажання влади побудувати нове успішне місто без бідняків. 

Загалом ентузіазм щодо реконструкції в Роттердамі був значним. Влада багато вкладала в популяризацію процесу відбудови. Так, перебіг реконструкції висвітлювали на щорічних заходах у День будівництв, у спеціалізованих журналах «Rotterdam Builds!» і «The City on the Maas», у фільмах про реконструкцію, екскурсійних автобусних турах, а також книгах із фотографіями нового міста. Однак де-факто думка мешканців Роттердама мало цікавила архітекторів та урбаністів. І вже зовсім скоро, у 1960 роках, містяни почали критикували владу за новий вигляд міста та відсутність знакових історичних споруд.

Дрезден: відродження з попелу

У лютому 1945 року авіація союзників скинула на німецьке місто Дрезден 1478 тонн фугасних і 1182 тонни запальних бомб під час першого бомбардування і 800 тонн бомб під час другого. Унаслідок пожежі, що виникла, було зруйновано понад 24 тисячі будинків із 28 тисяч, багато з яких — школи, лікарні та церкви. 

Органом, відповідальним за відбудову міста, став Комітет із реконструкції міста Дрезден, заснований у 1945 році головою магістрату Рудольфом Фрідріхсом та інженером Гебертом Конертом. Безперечно, на відбудову міста суттєво вплинули ідеологічні принципи СРСР, адже Дрезден знаходився на території, підконтрольній радянській владі. Окремі райони міста перебудовували в стилі «соціалістичного модернізму» не тільки з причин економії, але й для розриву з минулим як столиці Саксонії та оплоту німецької буржуазії. З огляду на це, руїни деяких церков, королівських будівель і палаців, як-от готична Софієнкірхе, Альберттеатр і Вакербарт-Пале, радянська та східнонімецька влада навмисне зруйнували в 1950-х і 1960-х роках, а не реконструювали їх. Нові ж квартали зводили відповідно до положень документа «16 принципів міського дизайну», який у 1950 році затвердив уряд НДР. Згідно з ним, складовими міської інфраструктури мають бути великі площі та широкі проспекти для маршів та демонстрацій. 

Водночас у відбудові Дрездена не останню роль зіграли активні громадяни. Саме інтелігенція, архітектори-традиціоналісти та небайдужі містяни вплинули на збереження історичної спадщини у перші повоєнні роки. Вони вручну розбирали завали, рятували вцілілі артефакти і навіть каміння, яке потім використали при відновленні частини історичних будівель. Цікаво, що навіть після об’єднання Німеччини активісти відігравали важливу роль у відновленні архітектурної спадщини. Так, відновлення церкви Фрауенкірхе почалося зі збору добровільних пожертв, а хвиля народної підтримки проштовхнула план реконструкції, попри ризик отримати історичний Діснейленд у центрі Дрездена. 

Варшава: відбудувати краще, ніж було

Під час Другої світової війни Варшава зазнала найбільших руйнувань серед усіх міст Польщі. На неї припало 30% від загального обсягу пошкоджень міської забудови, а в історичному центрі було втрачено близько 85% будівель. Руйнування були настільки великими, що розглядалися варіанти перенести столицю в Лодзь. Однак на рішення відбудувати Варшаву вплинуло два фактори – повернення мешканців та позиція Сталіна, що прагнув через відновлення міста отримати більшу легітимацію радянської влади. 

Новий комуністичний уряд Польщі розпочав масштабну програму реконструкції міста. Важливу роль відіграв тодішній мер-модерніст Мар’ян Спихальський та засноване ним у 1945 році Бюро відбудови столиці. Керівництво Бюро походило з довоєнного лівого крила та з осіб, що перейшли на бік комуністів. Проте команда не спиралася на диктат влади. Ба більше, ініціативі вдалося реалізувати багато модерністських ідей, народжених задовго до встановлення радянської влади.

Бюро складалося з 1500 працівників: інженери, архітектори, художники, економісти, юристи, фотографи та журналісти. Організація взяла на себе обов'язки, які в довоєнні часи були розділені між безліччю різних установ. Йдеться про інвентаризацію залишків споруд та каталогізацію руїн, охорону пам’яток міста, проєктні роботи, видачу дозволів на будівництва та знесення, а також складання кошторисів та графіків роботи на кілька років вперед.

Головним своїм завданням Бюро визначало не відбудову історичного центру, а реформування міста. Завдяки роботі Бюро, Варшава отримала чітку та добре сплановану мережу громадського транспорту, зелені зони та менш щільну забудову, завдяки чому житло містян отримало гарне природне освітлення. Окрім того, масштаби реконструкції виявилися вдало розрахованими — традиційні техніки будівництва та декорування звели архітектурний ансамбль воєдино, але не паралізували  розвиток столиці.

У своїй внутрішній діяльності Бюро намагалося балансувати між бажаннями модерністів та прихильниками історичної забудови. Водночас ігнорувалася суспільна думка, а інструментів впливу, як-от публічних консультацій чи обговорень, не було. За це Бюро отримало шквал критики, адже не всім містянам подобався новий вигляд столиці.

Скоп’є: у пошуках ідентичності

За останні 50 років Скоп’є, столиця Північної Македонії, суттєво реконструювали двічі. Проте в обох випадках це не було результатом воєнних дій. Так, у 1963 році внаслідок землетрусу близько 70% його території зазнало руйнувань. Відповідальним за відбудову центру міста став авторитетний японський архітектор Кендзо Танге, автор Музею миру в Хіросімі. На той час Скоп’є фактично складалося з 2 частин, розділених річкою Вардар — старого міста, чия архітектура відображала османський період історії, та нового сучасного міста з його християнським теперішнім. Танге прагнув з’єднати ці дві частини через так звану «міську стіну» з багатоквартирних будинків. А територію навколо річки, яка, за словами сейсмологів, була найбільш вразливою для чергового землетрусу, спроєктувати як зелений відкритий простір для культурних заходів.

Оскільки масштаби руйнувань були суттєвими, тодішня Соціалістична Республіка Македонія залучала підтримку інших країн. Для прикладу, США, Данія та Велика Британія передали тимчасові панельні будинки, архітектори Польщі ділилися досвідом у відбудові міст, а Швейцарія допомогла з будівництвом шкіл. 

Згодом, у 2010 році, уряд тодішньої Македонії вирішив, що після розпаду Югославії потрібно знайти нову ідентичність, яка б нагадувала і містянам, і всьому світу про горде минуле. Ідея проєкту, який назвали “Скоп’є-2014”, полягала в тому, щоб прикрасити центральну частину міста скульптурами, пам’ятниками та будівлями, які б свідчили про історичну велич Стародавньої Македонії, героїв антиосманських рухів та Внутрішньої македонської революційної організації. Фактично цей задум не передбачав ні класичної, ні барокової симетрії, а скульптури були розкидані випадковим чином. У підсумку вийшов разючий контраст між центром, в якому змішалися різні архітектурні підходи та районами, забудованими у модерністському стилі.

Натомість такої ситуації вдалося б уникнути, якби влада прислухалася до активістів та жителів міста, адже “Скоп’є-2014” не пройшов без протестів та зауважень. Так, уряд спланував і реалізував  проєкт без участі громадськості, а підрядниками були компанії, пов’язані з прем’єр-міністром. Також унаслідок будівництва зелена зона міста зменшилася на 50%, що вплинуло на забрудненість міста та внесення його до переліку одного з найзабрудненіших міст Європи. Попри всі обурення, влада діяла швидко, намагаючись випередити реакцію містян. Як наслідок, реконструкцію в Скоп’є архітектори та модерністи називають “найтемнішою  із чорних комедій”.

Уроки та рекомендації для України

Кожне описане нами місто мало свій унікальний досвід відбудови чи реконструкції. Щось владі та архітекторам вдалося зробити краще, а десь вони суттєво прорахувалися. Водночас ці приклади доводять одне: ми точно зможемо відновити наші міста з руїн, головне — врахувати усі переваги та уникнути усіх хиб, що можуть супроводжувати процеси відбудови. Для цього команда “Transparent cities/Прозорі міста” радить:

1. Розробляти не тільки нові плани, але й обговорювати та вдосконалювати наявні чи раніше запропоновані концепції покращення міського простору. Так, частина запланованих і здійснених післявоєнних перетворень була тісно пов’язана зі старішими та більш загальними дискурсами про покращення та трансформацію міста, які вже існували на початку 20-го століття. 
2. Сформувати нову візію як для усього міста, так і для окремих його районів. Визначитися, що у міській структурі необхідно зберегти, а що — змінити, якими будуть будівлі та чого території не вистачало (зелених насаджень, зручної транспортної системи тощо). Окрім того, подумати про зміст пам’яток, і в тому числі, щоб уникнути реплікації колективної травми.
3. Залучати громадян до активного обговорення та навіть процесу відбудови, адже міста — це не просто набір вулиць та будинків, це люди та ресурс, яким вони наповнюють цей простір. Попередній досвід відбудови та реконструкції показав, що відсутність діалогу з мешканцями рідко дозволяє створити міста, зручні саме для людей, а не для влади чи архітекторів. 
4. Проводити конкурси та дискусії серед архітекторів та урбаністів. Змагання цінностей та ідей дозволить не тільки створити простір для креативності, але й знайти якомога ефективніше рішення для територій та їх мешканців. 
5. Створити установу, яка об’єднає представників виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, архітекторів, урбаністів та активістів. Вона має розробляти законодавчі фреймворки, а також візії та концепції відбудови й покращення міського простору. 
6. Відбудовувати спальні райони та околиці міст, враховуючи принципи сталого розвитку. Наприклад, створювати пішохідні озеленені простори, використовувати альтернативні джерела енергії, збільшувати енергоефективність будівель.
7. Розширювати мережу партнерств із країнами та містами. Це дозволить не тільки обмінюватися досвідом, але й залучати гуманітарну допомогу на оновлення постраждалих територій. Так, вже 11 іноземних муніципалітетів висловили свою готовність допомогти українським містам із відбудовою.

Джерело: блог аналітикині "Прозорих міст" Вікторії Онищенко на Хмарочосі.