Для ефективної відбудови Україні потрібен успішний досвід. Ним можуть поділитися міста по всьому світу, які відновлювалися з руїн після воєн, цунамі чи техногенних катастроф.

Данський архітектор Крістіан Вілладсен розповів, як відновлювали місто Крайстчерч (Christchurch), що у Новій Зеландії, яке у 2011 році стало жертвою руйнівного землетрусу.

Крайстчерч – друге за величиною місто в країні. Спустошливий землетрус амплітудою 6,8 балів спричинив руйнування більшої частини його території. Найбільших втрат зазнав центр міста. Було знищено сотні будинків, а цілі райони стали непридатними для життя.

Руїни будинку в Крайстчерчі після землетрусу © Martin Hunter / Getty Images

Як починалася відбудова?

Перше, що слідувало за землетрусом — загальний шок. Центр Крайстчерча перетворився на червону зону. Входити туди було заборонено. Постало питання, як відновлювати місто майже з попелу. 

Відразу після трагедії, поширеними були заклики до відновлення у такому вигляді, яким воно було до землетрусу. Та “зібравши” всі емоції, роздуми та наслідки в “єдину картину” — сформувався інший підхід.  Влада заявила про концепцію “build back better” — відбудувати краще, ніж було. Вона почала розробляти план, який отримав назву “The Blueprint” та мав врахувати думку місцевих жителів.

У Крайстчерчі запустили програму “Share an idea”, яка заохочувала мешканців ділитися своїми ідеями щодо того, як має виглядати оновлене місто. За час програми було зібрано 160 тисяч ідей. Основні принципи збігалися з підходами світових архітекторів. Мешканці надавали перевагу малій висотності будівель, хотіли більше парків та громадських просторів, менші за масштабом торгівельні площі тощо. Якщо коротко, то основна ідея — місто для людей, а не для машин.

Мешканці записують свої ідеї з відновлення міста © Miyamoto International

Загалом містяни виявилися досить активними навіть без промокампанії. Адже для них центр, який після землетрусу закрили для відвідування – був не просто набором будівель і дорожного покриття, а великими спогадами та ідентичністю.  

Однак руйнування були настільки серйозними, що перед відновленням збиралися знести близько 1500 споруд. Після техніко-економічного обґрунтування влада ввела “правило 6 поверхів” — це обмеження на висотність нових будівель. Чому саме 6? Бо будівництво вище цього порогу було б економічно невигідним. Крім того, “висотки” більш вразливі до потенційних землетрусів. 

Результати досліджень також показали, що масова висотна забудова шкодить здоров’ю спільноти. Якщо ти живеш високо, то менш виходитимеш на свіже повітря, менше спілкуватимешся з сусідами, на вулицях загалом буде менше життя. Відповідно не сформуються стійкі громади, а ризик проблем зі здоров’ям, а саме ожирінь, депресій та інших діагнозів – зросте. 

Влада звісно ж шукала шляхи, як пояснити людям важливість якісного нового відновлення. Головний наратив був таким — “це стосується особисто тебе, бо зараз ми закладаємо фундамент стійкого майбутнього, і саме нам жити в цьому місті”. Архітектори навіть застосували “метод LEGO”, в межах якого давали мешканцям Крайстчерчу побудувати з кубиків свій варіант ідеального міського кварталу та просили враховувати саме особисті інтереси й уподобання. Це стало однією зі стартових точок для подальшої комунікації з мешканцями.

Як змінилася відбудова з часом?

Вже у 2012 році почалися проблеми, бо відбудову передали у  підпорядкування новоствореного урядового органу Cera (Canterbury Earthquake Recovery Authority). На відновлення виділили 40 мільярдів доларів. Уряд та приватні компанії почали критикувати розроблений раніше план, адже їм “заважало” багато його пунктів (наприклад, обмеження поверховості та паркінгів). Влада все ж пішла на поступки та дозволила будувати споруди вище 6 поверхів. 

Найболючіший конфлікт, через який подальшу відбудову жорстоко розкритикують —  це втрата контакту Cera з мешканцями Крайстчерчу. Економічні інтереси переважили над очікуваннями та візіями мешканців. Якщо забудовники хотіли хмарочоси та офіси, то мешканці прагнули жити в такому Крайстчерчі, де комерційна та житлова забудова співіснують гармонійно. Зараз темпи будівництва в місті переважають попит на нове житло.

У центрі довгий час тотально домінували скляні офісні будівлі, а сотні культурних пам’яток було втрачено. Ратушу та Королівський театр ім. Ісаака відреставрували й відкрили для відвідування доволі швидко, а от символічну для міста базиліку, яка вперше відкрилася 1905-го року, тримали в занедбаному стані аж до грудня 2020 року. Лише тоді почалося її знесення та підготовка до зведення копії. 

Базиліка в Крайстчерчі в 2011 році © New Zealand History

Також відбудову часто супроводжував певний хаос. Наприклад, міська влада бачила вуличне планування зовсім відмінним від бачення телекомунікаційних та енергетичних компаній, особливо, якщо це стосувалося прокладання важливих комунікацій. 

Та були приклади й успішного відновлення. Наприклад, бібліотека Tūranga, до створення якої залучили громадян. У 2018 році  там втілили ідею мешканця щодо “сходів Гаррі Поттера” — у фільмі вони переміщуються між поверхами, а в бібліотеці були схожі за дизайном та розміщенням. Зараз  бібліотеку активно відвідують люди. Це свідчить про суспільний інтерес до відбудови та важливість ідей містян. 

Тим часом відновлення досі триває. У місті все ще можна побачити чимало пошкоджених споруд та будівельних парканів. Воно дуже відрізняється від того, яким було в далекому 2011-му, але й новий Крайстчерч перебуває в зародковому стані. Немає ні старого міста, ні нового стійкого. Це є великим викликом цієї відбудови.

Поради для України

Крістіан Вілладсен вважає, що Україні потрібно засвоїти те, що місто неможливо збудувати чи відновити швидко. Це довгий процес, під час якого варто закласти міцний фундамент стійкого міста, в якому будуть враховані теперішні та майбутні виклики, а також  потреби громадян.

Акцент варто ставити саме на людях, адже міста будують для мешканців. Тож громадянам варто давати право вирішувати, як вони хочуть жити.

Завдання влади в цьому ключі — розвивати горизонтальні зв’язки. Це те, чого, наприклад, не вистачало в Радянському Союзі, де будівництво було масовим і серійним, а плани затверджували у зачинених кабінетах представників влади.

Ще одна порада — враховувати локальний контекст. Україна — велика держава, і неможливо застосувати один і той самий підхід до міст на заході та на сході України. Тому дуже важливо забезпечити реальну децентралізацію рішень під час відбудови, але зберегти певний зовнішній контроль над плануванням і будівництвом.

Зараз у світі панує нова ера архітектури, яку можна коротко назвати “ерою можливостей”. Кожен будинок — це нова можливість удосконалити міський простір. Починати будувати варто взагалі не з будівель, а з простору для дозвілля мешканців. Величезний потенціал мають старі заводи й спустошені площі посеред міст, яких в Україні теж налічується багато, тому особливу увагу архітектор Вілладсен радить звернути саме на них.

Повністю розмову з Крістіаном Вілладсеном можна переглянути за посиланням.

Для створення матеріалу також було використано статтю “The Guardian”.